Як його назвати?

Чи думав коли соліст гурту Друга Ріка - Валерій Харчишин, що слова з його пісень будуть через кілька років присвячені саме гурту, в якому він співає. Так, хлопці нещодавно розбіглися, мов мило з водою у ванній кімнаті. Чи варто було б знати тепер Валерію, що то було таке залипати під "3 хвилини", наспівувати собі під носа "Сам собі острів", гнати по трасі під "Математику", ловити себе на думці про "Оксану" в компаніях з Оксанами, сохнути за жінкою під "Там де ти", вняпившись в подушку й плачучи пів ночі під "Впусти мене", сміятися під "Спи до завтра", волати в душі "Знаєш", після жорстких обламів, обламувати себе під "Вже не сам", "Так мало тут тебе", "П!ю з твоїх долонь", "Відчиняй", "Денніч" і бігати по полю, мов скажений під "Кінець Світу": Я знаю де живе моя кохана, я знаю її телефон!!! 64 метри моєї мобільної пам!яті (а в ті роки - це огогогоматьйого) стабільно на 80 відсотків були забиті Другою Рікою. Чого тільки вартував той раз, коли я відрікся видалити 20 метрову інструментальну версію 3 хвилини аби завантажити шпори по англійському й дико попустився на самостійній роботі, відтоді я, доречі, ненавиджу неправильні дієслова (Irregular verbs).

Я пережив Океан Ельзи свого часу, відкол від них Гудімова; Бумбокс минулих років, який тепер спаскудився нанівець - всі вони позаду, - Друга Ріка тримала марку, в своєму стилі, ці скаженно короткі роки. Що ти слухаєш в 2000 - , Децла, Планку, Тату, а я отримаю смак від Другої Ріки. Ой, забагато написав.

Сьогодні сидячи в кабінеті конче захотілося послухати Незнайомку. Слухав її мільйон разів, а тут заходілося прямо одразу! Ну, це як доріжки кокаіну, дбайливо прокладені карткою на скляному столику праворуч від наркомана. Він дивиться на них, і розуміє, що втягне їх прямо зі столом. Так і я, сиджу, і думаю, зараз запалюся, коли почну волати на всю будівлю "Я вже знаю твоє ім!я....", Ну думаю, тре качати й слухати хоч на мобілу, бо зараз зірвуся. Заліз, знайшов, качаю, 4 метра, бах, обрив зв!язку, йолкі ти палки, - лізу на ютьюб, гружу її там, ніфіга!!, западло, ну і шо - весь обід мичу її собі під носа, чекаючи вечора, коли вже вняплюся в плеєр під Неї.

Доречі, доки шукав ЇЇ через мобілку, натрапив на відео кавер від хлопця, який, ну просто слово в слово повторив перед виконанням пісні мій внутрішній стан і почуття до Другої Ріки. зараз на репіті вже 10 раз кручу його кавер. І ьайдуже, що, як на мене, в нього вийшло не зовсім ідеально, але душу він вкладує в гітару, голос та в... ІДЕЮ. Замало змити з пам'яті Тебе, Друга Ріка, та й речі в хаті згадують Тебе, ну, як отой подертий телефон, на якому вже давно здох динамік, але який все ще надійно тримає на своїх 64 метрах твої треки.

Другій Ріці кістки офіційно перемито. Фух.

Як я сьогодні спішив додому. Ну, просто рвав, шматував міські вулиці й перехрестя. Конче хотілося потрапити швидше додому, насмажити котлеет (щоб батьку було що їсти), і йти відривати П!яницю по повній! Взагалі, я швидко хожу. Ну от наприклад, якщо вранці спострегіти за мною зі спутника, коли я крокую на роботу, то по ходу спостерігається така картина: маленька чрна цятка вискакує з підземного переходу, й щодуху валить під гору, минаючи людей, стовпи, відкриті люки, собаче лайно і т.д. Це як шахи на дорозі, тут також є ризик втрапити не в ту смугу, вдовбатися у фуру, у вигляді палатки, де ашоти торгуютьс апельсинами, чи, наприклад, сісти в смугу за "Учнем", у вигляді кволої бабусі, що ледве переводить педалі, ой, ноги, ну, або минути стрьомного таксиста, у вигляді табуертки з сигаретами, біля якої торгує якась тітка. І як вже так шпарю, ну просто піпець, а в горлові: "Влітаю в хату, смажу котлети, паралельно обдзвонюю всіх кого тільки пам!ятаю, й йдемо штурмувати туитешню піцерію" Як же ж ця думка підігріває ввечорі в П!ятницю.

Ну от, лечу я, а за мною падають бурульки зі стріх, ну прям, як в Льдовиковому періоді" білочка валить від айсберга, а в голові, а в голові: "вже Ми сидимо в затишній піцерії, трощим піцу, спілкуємося на різні теми, ну, типу, "як в кого тиждень пройшов?", в Д. знову якась автомобільна історія, В. виколупує цибулю з начинки, А. напивається з горя 2 бокалом вина, я попиваю прохолодненьке пивко і стежу за всім цим очима, і так тепло на душі".

отож я накладаю на п!яти з метою швидше вскочити в метро-дім-"завєдєніє".... Аж тут Бабах, переді мною падає тітка, ну просто як бетонний стовп об паркан. Слизько, трясця, певно так само літня гума як і в мене. За ці секунди, моя совість примудряється тарахнути мій головний мозок, щоб увімкнути добряка. отож, втрачаючи такі цінні хвилини, я жбурляю сумку праворуч, і намагаюся в падінні підхопити тітку, але, чорт забирай, вона важча від мене, і з першої спроби мені то все не вдається. Зібравшись з силами і духом, я все ж таки підіймаю її, подаю сумку, запитую, чи не забилася. нагадую, про бурульки, що падають з даху, впевнююсь, що тітка жива, і лише її шуба, на яку забили свого часу зо два десятки лисиць, постраждала. Я хапаю свою сумку, й рву педалі далі. Доки біг до підземки, прикинув, що залишив сумку просто валятися долілиць на бруківці заради тієї пані, а що, якби якийсь не такий вже добрий самаритянин як я, - стирив мою сумку, ото проблем бі було: ключі, паспорта, гроші - ой йой ой. ладн, біжу смажити котлети, бо вже щойно дзвонив М., і ми точно будемо відривати цю П1ятницю. Чекай!

ЙОй. Після тотального обдзвону виявилося, що нас буде далеко не десять а аж четверj, ну  і грець з ним, розмір не має значення адже кожен знає, що таке дружня атмосфера й тепла, привітна компанія.

19 січня в прокат вийшов фільм з гучною назвою НОКАУТ, трейлер якого я бачив саме напередодні перегляду фільму «Дівчина з тату дракона». Цього разу аксіома «не суди фільм по трейлеру» виправдала себе, вкотре.

Варто зазначити, що йдучи на кіно ми твердо думали, що йдемо на фільм Стівена Спілберга, аж поки дівчина з нашої компанії не ткнула нас носом в постер, де красувалося «Стівен Соденберг». І тут ми зрозуміли, що лайно погано пахне. Але повертати було нікуди, я й так їздив за квитками в цю страшенну погоду, на літній гумі.. в своєму стилі. Отож ми пішли…

Сюжет. Сюжету я зовсім не зрозумів. Ні, я не тупий, просто сюжету взагалі немає. Це скоріше нарізка сцен, що не несуть смислового навантаження, а подекуди й зовсім не пов!язані змістом одна з одною. Взагалі фільм нудний, в основному складається з безмовних блукань головної героїні по міським вулицям, подекуди перестрілками, сценами бійок і знову затишшям. Інакше кажучи, сидиш ти, з розумним виглядом намагаєшся проникнутись смислом, аж помічаєш, що вже починаєш залипати, аж тут БАБАХ, п!ятихвилинна динамічна сцена , і знову, тиша…

Ладно, зайду з іншої сторони. Що мені сподобалось у фільмі? Манера зйомки, музика, і всього кілька сцен., про них далі. Знімали досить цікаво. Незвичні ракурси, що дають змогу більш детальніше поглибитися у вир подій. Музика. Музика витягувала, не давала заснути. Музичний супровід вартий хорошої оцінки.

Стосовно яскравих епізодів. Їх аж ТРИ. Один з таких ми можемо побачити на самому початку фільму. Жінка сидить в кав!ярні, до неї за столик сідає знайомий їй чоловік, вони спілкуються зо 5 хвилин, потім той плескає їй кип!ятком з чаника в обличчя, і починає лупцювати її «руками, ногами, своєю головою, залізною трубою..», ну, по сюжету, повністю як у Скрябіна. Ну і шо? А то, що жінка відлупцьовує мужика, при чому по жорсткому, сідає в Мітсубіші Лансер Еволюшин 10 покоління, що належить 19 річному хлопцеві (!!!), ( якому по сюжету відведено 20 хвилин проведених з головною героїнею в машині і лише одна фраза, яка, як виявилось, стала просто перлою сценарію фільма, цим, власне, мені цей пацанчик і запам!ятався, про неї згодом) і їде в ліс!

В другій, не менш ефектній сцені, головна героїня спарингує з суперником в готельному номері. З коридору, все що відбувається в номері схоже на жорсткий секс. Стони, зірвані штори, поламані столи, перекинуті дивани, виламані двері, розбиті зеркала, вази – і все це в неймовірних позах, які напевно скоро з!являться в новому виданні камасутри. Інакше кажучи, вражаюча сцена бійки, яка закінчується пострілом в голову суперника.

Третя, ну просто феноменальна сцена, після якої зал прокинувся, і навіть трохи погигикав. Сюжет вертається назад в авто, де знаходиться головна героїня і 19 річний ушльопок. Вони тікають від переслідувачів, лісовою засніженою дорогою. Жінка за кермом, їде задом між дерев, намагаючись в такий спосіб «зкинути з хвоста» переслідувачів, і от, тільки вищезгаданий ушльопок промовляє, «Ого, та класно керуєш машиною», як в кадрі з!являєтиься самий справжнісінький ОЛЕНЬ, якого баба умудряється збити (здаючи задом по засніженому лісу), і який на повній швидкості влітає їм в салон автомобіля. І тут вищезгаданий ушльопок, Якому, здавалось на початку, мала бути відведена більш серйозніша роль у фільмі, видає фразу «О, НІ, у нас ОЛЕНЬ на задньому сидінні!!» Зал прокидається, і забуваючи про те, що щойно на очах збили живу істоту, що мирно бігала по лісу, починає гучно сміятися. Чесно, я теж ржав разом з усіма… Ну так воно вже смішно виглядало, що неможливо було втриматися. От такі ми люди.. Нам видовищ подавай… Все, більш в фільмі нічого, що варте уваги – немає.

Актори. Актори – то окремий каламбур. З гучних імен в фільмі можна побачити Майкла Дугласа («Основний інкстинт»), Антоніо Бандераса («Наемные убийцы») та Евана Макгрегора ( «Людина-павук» ). Враховуючи бюджет фільма у 23 мільйони, можна зрозуміти, що більша половина пішла лише на зарплатню цьому тріо… Які ще й до всього зіграли на трієчку, старі вже, не ті, що раніше. Жах, одним словом. І лише той факт, що ми дивилися кіно в «Ленінграді», з ціною квитка у 25 грн., не дав нам остаточно засмутитися у втраченому часі.

Доречі, як помітила одна знайома, вже вдруге я тягну всіх в кіно, де особи жіночої статі дають тукмаків чоловікам. так, в дівчині з тату дракона ми спостерігали за 15 хвилинною сценою побиття ґвалтівника воєю жертвою, а в цьому шедеврі, жінка надавала тукмаків всім й одразу.

А, і стосовно останньої сцени. Поганий дядько тікає кудись в Мексику (чи щось типу того), і от, вийшовши з готелю, вирішує прогулятися морем, як наша головна героїня, з!являється з-за кушів, і починає його лупцювати… Так дешево виглядає, що хочеться встати, й вийти з кінозалу не чекаючи, доки увімкнуть світло. Не варто робити таких помилок як я, краще вже десь накластися в фастфуді, ганделику, чи якійсь сусідній піцерії, аніж дивитися таку муть..

А ще я дивуюсь знайомому, що бігає по жахливим ганделикам у П1ятницю ввечері, щоб закласти якусь ляду в ліжко, і зі знайомої, яка увімкнула систему морозко, не передзвонивши, і навіть не відписавши смс. розумію, що треба викреслювати таких олюдей з життя, аби не створювати й так завищенний радіаційний фон навколо себе.

В понеділок пізно ввечері я зробив, напевно, найбажанішу покупку* за все своє життя (не враховуючи, звичайно, майбутні мої покупки: лікування від алкоголізму, вставлення зубів, і хто зна, що там ще на мене нападе колись). На хвилину, мені навіть здалося, що здійснилася мрія мого дитинства, та, згадавши, що в дитинстві я хотів стати водієм хлібовоза.. Отже, ідея прийшла спонтанно. І ось, коли мій інтерес, здавалося, вже вчух, і я зконцентрувався на зовсім іншому  - бац, я зрозумів, що хочу саме це і саме зараз. Так я просрав всі свої гроші, лишившись зі 100 грн. в кишені і об'єктом мого бажання наодинці. І нехай  цей об!єкт буде поруч лише 30 хвилин, пів дня, рік, чи зламається вже завтра, - мені всеодно, - головне, що я отримав його саме в той момент, коли так сильно хотів. Лише через кілька днів до мене тільки дійшло, що вся яскравість життя полягає в тому, щоб отримувати те, чого хочеться. Хай навіть це буде вишневий десерт** з шоколадною глазур!ю, котрий ти так любиш, що щойно промайнув у вітрині магазину повз який ти проходиш, змушуючи тебе зрозуміти, що ти його хочеш. Піди візьми його. І буде тобі щастя.***

* Старий, пошарпаний мобільний телефон розміром з цеглину.

** Какао - молочно - кислий виріб, що містить консерванти з ароматизатором "вишня".

*** Автор замітки не несе відповідальності за відсутність ефекту "щастя".

"Їхати по зустрічній та цілуватися." "Так само як вчора очима зриваю твій одяг." Це сталося дуже давно. Багато років минуло відтоді, а може і більше, ну, точно більше 5-ти. Але пам!ятаю, як зараз. Тоді тільки почали з!являтися соціальні мережі, ми знали одне одного лише кількома зустрічами, двома поглядами, одним дотиком, та навіть були одружені вконтакті. Мда.. Тоді одружитися вконтакті значило більше ніж зараз. Пам!таю, як на новий рік довго стояв на балконі і ревів, через те, що в нас не вийшло провести йог разом. Саме тоді я розповів про неї М., розповів про те, де частіше переписуємось, соціальну мережу, і вже через тиждень всі знайомі були зареєстровані. Так, раніше Дуров дарував дорогі телефони, щоб в його мережі реєстрували друзів, однокласників, колег і т.д. Фільтрація щойно доданих осіб чоловічої статі у друзі. Розпитування про кожного. Відслідковування коментів на стінах друзів. Годинні розмови по мобільному, часом - 15 хвилинне мовчання в слухавці, кілометри слів в ICQ, яке, як виявилося, вже морально застаріло (skype приперся). Обмін прихованими повідомленнями у вигляді аудіозаписів на своїх стінах, тонкі натяки у аватарах і статусах, коменти в замітках, тонни заміток, думок, смайлів, роздумів. почуттів, слів. Так, і цей довбаний надпис "онлайн", від якого постійно починалося психічно неврівноважене швидкісне оновлення сторінки одне одного з метою побачити, що ж з!явиться на сторінці: текст, музика, фотка, оновиться особиста інформація, чи просто зайшла на хвилину. Текст "Привіт, що мочиш?))", залп в серці, і знову кілометри текстів. Я радив їй в який колір завтра пофарбувати волосся, вона - що мені завтра одягнути. Це були ми. Мене питали, що я в ній знайшов? Палить, неврівноважена, невгамовна, небезпечна. В ній не було нічого, та мені подобалось все. Від прорізу сукні на плечі, тату, до кольору тіней, що щоразу мали різний відтінок, зачіски, в яких, здавалося, був відсутній сенс. Очі, великі зелені очі! Кожну фотку хотілося облизувати годинами. І не лише вона була сексуальна. Сексуальним був кожен її рух вій, рук, ніг, а її посмішка звдила з розуму, снилась у ночі, змушувала прокидатись, вмикати комп!ютер, і дивитись годину на фото, бо змоги витерпіти до ранку, коли ми зустрінемось десь в коридорі, просто не було. Її плейлист в моєму плеєрі, неспокійні ночі, плач у подушку від того, що щасливий, та що там казати, навіть текстами групи Бумбокс тих років не передати все те, що було в голові й поза нею. І, напевно, інший в кінці цієї меланхолії написав щось типу "вона не заслуговує, щоб про неї було стільки написано зараз", та я подякую їй. Перш за все, що показала жіночу сутність. Дала змогу побачити, що не завжди за маскою янгола ховається демон і навпаки. Засіяла в моїй свідомості зерна істини, що жінка часом і сама не знає чого хоче. Навчила, що не завжди треба показувати свої почуття жінці, робити перші кроки на зустріч, щоб не обгоріти потім. Замкнула мене в собі. Забрала впевненість, думки і дні, що перетворилися лише в дим та сигаретний попіл, надмірний ризик та нехтування власним здоров!ям, повну деградацію себе як людини. Я дякую їй. Адже зі мною могло багато чого не статися з того, що вже сталося, і навіть, якщо на якомусь повороті життя я протикав свою єдину через неї, я все одно вдячний їй. Ба, навіть блог свій завів через деякий час після того, як від початку до кінця прочитав її. Щоправда, потім я збився з рахунку своїх блогів, через весь той безлад, що вона наробила в моїй голові, і врешті решт зупинився на, на перший погляд не примітному blox.ua, эдиному місці мого життя, про яке вона ніколи не знатиме, частині мене, що їй не вдалося заполонити собою. А ту пусту частину, що вона лишила по собі я заповнив машиною й дорогами.

П!ять років. І лише декілька днів на моїй стіні вісить надпис:

Двадцать первый век. На одной из центральных улиц, по которой несется нескончаемый поток машин, стоят два грустных пешехода.
- Как вам удалось перейти на эту сторону? - спрашивает один.
- Я тут родился.

А я повертаюся з піцерії і бачу, що вона ставить лайк. Дивно, але частота ударів мого серця не падає, взагалі, немає ніякої реакції, обманюю я себе, пишучи цей пост про неї під пісню з її плейлисту. Йой, що зробив келих пива зі мною цього недільного зимового вечора. Я навіть не написав про історію, що відбувалася сьогодні зі мною. Напевно, я просто вирішив віддати належне тому викривелному слову "кохання", що колись мучило мене?

Coldplay - Trouble